Поява перших єврейських мешканців у Чернівцях датується пізнім
Середньовіччям. На час переходу Буковини під владу держави Габсбургів
(1774р.) у місті нараховувалося 112 єврейських родин. Головними
заняттями місцевих євреїв були торгівля, шинкарство, а також ремесла.
У доавстрійський період чернівецька єврейська громада – т.зв. «кагал»
володіла значним обсягом автономії, яка охоплювала сфери судочинства,
оподаткування, внутрішнього управління, а також питання справляння
релігійного культу, навчання і виховання дітей, допомоги хворим і бідним.
Із приєднанням Буковини до Держави Габсбургів місцеві євреї стають
об’єктом абсолютистської політики Відня: за чернівецькими євреями
було визнано право вільно сповідувати релігію («Едикт терпимості» 1789
р.), але водночас їх різко обмежено в усіх інших правах, примушуючи до
асиміляції.
З початком другої пол. ХІХ ст. правове становище єврейського
населення Буковини поступово змінюється. В 1864 р. євреї Чернівців
отримують право набувати у власність нерухоме майно, а в 1867 р. –
усі інші громадянські права. У самій громаді надалі зростає вплив
прихильників реформ, який знаходить свій вияв в обранні у 1854 р. на
посаду головного рабина «реформіста», відкритті першої світської школи
(1855 р.), а також будівництві реформістської синагоги – Темплю (1877 р.).
Кінець ХІХ–поч. ХХ ст. був позначений інтеграцією широкого кола
членів єврейської громади у економічне, культурне і політичне життя
міста. Двічі, в 1905 та 1913 рр., на посаду бургомістра обираються послі
довники Мойсеєвого закону.
Після Першої світової війни, яка принесла чернівчанам багато горя і
завершилася розпадом Австро-Угорщини, в житті єврейської спільноти
міста розпочинається новий етап. Євреї Буковини стають підданими
Румунії. Починається тотальна румунізація Буковини і Чернівців, наступ
на позиції євреїв у економіці, міському управлінні, освіті тощо.
Та навіть у цих умовах єврейська громада міста зуміла реалізувати ряд
важливих соціальних проектів: у 1920-х рр. було збудовано новий
корпус єврейської лікарні, у 1930-х – новий притулок для єврейських
злидарів. У місті постають нові синагоги, активно діють різноманітні
єврейські організації та товариства, виходять численні єврейські газети
і журнали. Чернівці на певний час стають місцем скупчення великої
кількості талановитих особистостей на кшталт Мозеса Розенкранца,
Альфреда Кітнера, Рози Ауслендер, Йозефа Шмідта та ін. Справжній
культурний вибух переживає у цей час чернівецький «ідишкайт».
Творцями останнього виступили Еліезер Штайнберґ, Ітцик Манґер,
Яків Штернберґ, Шлойме Бікель, Артук Кольник, Мозес Бараш, Яків
Айзеншер, Мозес Крініц, Бернард Редер та ін.
В 1937–1938рр. уряд Румунії приймає расові закони, за якими євреї
оголошуються ізгоями суспільства. Місцеві «кузисти» беруться застосо
вувати їх на практиці й щодо чернівецьких євреїв. Однак вже незабаром
внаслідок чергової різкої зміни міжнародно-політичної ситуації у Європі
(Німецько-радянський пакт 1939 р.) Північна Буковина і Чернівці пере
ходять під контроль СРСР, а усі жителі міста стають радянськими
громадянами.
5 липня 1941 р. у супроводі німецьких підрозділів СС в Чернівці заходять
передові частини румунської армії. У той же день від рук румунських воя
ків в єврейському кварталі гинуть біля 2000 жителів. Масові розстріли
євреїв повторились 7–8 липня. Їх жертвами стали близько 600 осіб, у
тому числі головний рабин і кантор спаленого напередодні Темплю. Втім,
у плани румунської влади входило повне «очищення» міста і краю від
євреїв. Через це приблизно із середини жовтня 1941 р. починаються
регулярні масові депортації єврейських мешканців міста за Дністер у т.зв.
Трансністрію. Цим акціям, які тривали до грудня, а потім повторилися
влітку 1942 р., передувало створення чернівецького гетто. У ньому було
ув’язнено близько 50000 євреїв Чернівців та околиць. Всього впро
довж вказаного періоду з міста за Дністер було відправлено понад
30000 мешканців. Багато з них померли по дорозі, ще більше загинуло
від голоду, холоду і хвороб у гетто і таборах. Частину (близько 16500)
євреїв румунський уряд залишив у місті з метою використання їх у якості
дармової робочої сили. Більшості з них вдалося вижити. Однак незначній
кількості пощастило дочекатися повернення своїх рідних і близьких,
сусідів чи знайомих із-за Дністра.
Після повернення чернівецьких євреїв із Трансністрії в 1944–1945рр.
виявилося, що у рідному місті вони не були більше бажаними мешкан
цями. У колишніх єврейських квартирах і будинках тепер жили численні
представники радянської партноменклатури, спецслужб і армійські чини.
Тому більшість чернівецьких євреїв (всього з Північної Буковини близько
30000) вирішує емігрувати до Румунії, яка стає для них транзитною стан
цією у їх важких пошуках нової батьківщини.
Для тих, хто все ж вирішив залишитися, пріоритетним завданням стало
відновлення громади у її довоєнній формі. Згодом їх діяльність була забо
ронена. Останні рабини покидають Чернівці, а «Велику синагогу» –най
старішу кам’яну синагогу міста було закрито та перепрофільовано під
інші потреби.
Після розпаду Радянського Союзу Чернівці переживають короткий
спалах єврейського відродження за участі окремих представників
нечисленної довоєнної генерації чернівецького єврейства (Йосип Бург,
Пінкас Лютінґер та ін.), беруть у ньому якнайактивнішу участь. Інші
(Матіас Цвіллінґ, Роза Рот-Цукерманн, Макс Шиклер, Йосип Бурсук)
обмежуються простою, але не менш важливою роллю – роллю свідків,
носіїв пам’яті про довоєнний «Єрусалим на Пруті».