Народився 1 лютого 1936 року в Києві. Я, сестра, мама та батько жили
в одній великій квартирі разом з бабусею та дідусем по маминій
лінії (сім‘я Нюренберг), а також з маминою сестрою та її чоловіком, з
маминим братом, його дружиною і їхніми двома дітьми. А ще бабуся
виховувала внука Рема, сина дочки моєї тітки, яка була репресована
в 1934 році. У Рема був старший брат, якого звали Кім. До війни він
навчався в Київській консерваторії. Загалом родина була дуже велика:
у бабусі з дідусем було 17 дітей. Коли почалась війна, батько одразу
пішов на фронт. Чоловік моєї тітки організував «транспорт»: двох
необ‘їжджених коней і віз; на цьому ми мали евакуюватися. Дід тоді
сказав: «Я в 14-му році з ними (німцями) воював! Дуже інтелігентний
народ. Я нікуди не поїду, нічого не трапиться». Хоча вже й пліткували
про те, що знищують євреїв. Більше того, дід вмовив свого сина з
дружиною і двома дітьми також залишитися. Вони так і зробили. А
бабуся з внуком Ремом, я з мамою, мої інші дядько з тіткою поїхали.
Тому й залишились живими.
А мого дідуся Єфима, дядька Абрама, його дружину Аллу і двох
їхніх дітей вбили в Бабиному Яру.
У Бабиному Яру загинув і Кім:
разом із консерваторським курсом він пішов захищати Київ. Загін, в
якому він служив, був розгромлений, але Кіму дивом вдалося втекти.
Він повернувся додому, але там вже господарювали поліцаї. Вони
схопили його, назвали «комсомольцем» і відправили в Бабин Яр.
Там лежить ще один брат моєї мами. Він був одним із провідних
інженерів АТС, готував Хрещатик до вибуху.
Отже, в Яру загинули семеро моїх найближчих родичів. Я цього
забути не можу.
В евакуації в Уфі ми залишались до 1943-го року. 6 листопада був
взятий Київ, відбили у німців. Батько брав участь у звільненні Києва
і, за нагоди, через військовослужбовців передав нам виклик, і вже
19 листопада ми повернулися до нашої старої квартири і поселилися
в ній. Київ був безлюдний, розвалений, було тихо, проте якесь
постачання було: існувала можливість купити хліб за картками.
Військове керівництво Києва відрило могили Бабиного Яру, щоб люди
побачили, що там насправді відбулося. Мама сказала: «Там же лежать
наші, поїхали!». І я з мамою й сестрою поїхали до Бабиного Яру.
…Це було дике видовище, мені було страшно, я постійно
ховався за маму. Я не пригадую, як поводилась сестра, але
добре пам‘ятаю, що я ховався, бо було дуже страшно. Дуже!
Це все були ряди, ряди, ряди, нижче, нижче, нижче – як яруси.
Голі люди, покалічені…
Мама шукала наших, але їй не вдалось нікого
знайти.
Вже потім, десь за 6 місяців, Бабин
Яр засипали і на цьому місці
влаштували концентраційний табір для
військовополонених німців.
У книзі пам‘яті, виданій у 1991 році, на 54
сторінці стоять імена п‘яти із семи моїх
родичів, що загинули у Бабиному яру. Це
мій дядько Нюренберг Адам, його дружина
Нюренберг Алла, їх дочка Нюренберг Іра, мій
дід Нюренберг Єфім Абрамович та його брат
Нюренберг Хаїм.
ному Яру загинув і Кім:
разом із консерваторським курсом він пішов захищати Київ. Загін, в якому він служив, був розгромлений, але Кіму дивом вдалося втекти. Він повернувся додому, але там вже господарювали поліцаї. Вони схопили його, назвали «комсомольцем» і відправили в Бабин Яр.
Там лежить ще один брат моєї мами. Він був одним із провідних інженерів АТС, готував Хрещатик до вибуху.
Отже, в Яру загинули семеро моїх найближчих родичів. Я цього забути не можу.
В евакуації в Уфі ми залишались до 1943-го року. 6 листопада був взятий Київ, відбили у німців. Батько брав участь у звільненні Києва і, за нагоди, через військовослужбовців передав нам виклик, і вже 19 листопада ми повернулися до нашої старої квартири і поселилися в ній. Київ був безлюдний, розвалений, було тихо, проте якесь постачання було: існувала можливість купити хліб за картками.
Військове керівництво Києва відрило могили Бабиного Яру, щоб люди побачили, що там насправді відбулося. Мама сказала: «Там же лежать наші, поїхали!». І я з мамою й сестрою поїхали до Бабиного Яру.
...Це було дике видовище, мені було страшно, я постійно ховався за маму. Я не пригадую, як поводилась сестра, але добре пам‘ятаю, що я ховався, бо було дуже страшно. Дуже! Це все були ряди, ряди, ряди, нижче, нижче, нижче – як яруси. Голі люди, покалічені…
Мама шукала наших, але їй не вдалось нікого знайти.
Вже потім, десь за 6 місяців, Бабин Яр засипали і на цьому місці влаштували концентраційний табір для військовополонених німців.
У книзі пам‘яті, виданій у 1991 році, на 54 сторінці стоять імена п‘яти із семи моїх родичів, що загинули у Бабиному яру. Це мій дядько Нюренберг Адам, його дружина Нюренберг Алла, їх дочка Нюренберг Іра, мій дід Нюренберг Єфім Абрамович та його брат Нюренберг Хаїм.