Каракоз Любов

Я народилась 1953 року в Ленінграді. Але всі мої родичі родом з України.

Родичі по маминій лінії жили в Первомайську Миколаївської області (раніше Одеська). Татусеві родичі теж жили в Одеській області, в містечку Голоскове. Сім‘ї були великі: у дідуся і бабусі, з боку мами, було одинадцять дітей, а з боку тата – п‘ятеро, не враховуючи тих, хто помер в дитинстві.

Мій дідусь, по маминій лінії, народився в м. Лодзь на території Польщі. Як він потрапив в Україну я точно не знаю, але в 1894 році він одружився на моїй бабусі, Табі Гольдгубер, яка народилася в Первомайську (раніше Голта). Дехто з родини в тридцятих роках переїхав в м. Горький, але три маминих брати залишилися в Україні, а саме в м. Херсон.

До початку війни бабуся померла, дідусь переїхав до своїх синів в Херсон і там одружився вдруге. В Херсоні його і застала війна. Синів призвали на фронт, їхні дружини встигли евакуюватись. Вони вмовили дідуся поїхати разом з ними. Він відмовився: не хотів залишати дружину, яка опікувалася донькою-інвалідом. Він говорив: «З нами нічого поганого не трапиться». Так і залишився.

Про його долю мені розповідала мама, хоча достовірно нічого не було відомо. Після війни в Радянському Союзі не існувало такого поняття як «Голокост». Офіційно про це не говорили. Але люди знали, що сталося з євреями, коли в місто прийшли німці, тому моя мама могла припустити, що він загинув. Мама намагалась його знайти, писала листи, але відповідей не отримувала. Хоча одного разу прийшов лист із військкомату Херсона про те, що в списках тих, хто загинув, батько не значився. У листі також було вказано, що під час окупації Херсону загинуло три тисячі радянських громадян, але про євреїв не було написано ні слова. Мама лише здогадувалася, що могло трапитись.

Я часто їздила в Херсон, одного разу, повертаючись потягом, розговорилася у купе з попутницею. Виявилося, що під час війни, вона залишалася в Херсоні, тоді їй було сімнадцять. Я їй сказала, що у мене там жив дідусь і загинув. Вона запитала його прізвище. І з‘ясувалося, що вони були сусідами. Вона розповіла мені про те, як у місто ввійшли німці, і вже за два-три дні почали вишукувати євреїв. В один «чудовий» день, вірніше уночі, вигнали всіх євреїв з будинків і вишикували в ряди. Моя супутниця сказала, що ніколи в житті не чула такого крику, і він їй сниться досі. У цих рядах були всі: і жінки, і діти, і люди похилого віку, й інваліди на візках …. Вишикували людей в колони і повели. А на наступний день по місту пішли чутки, що всіх євреїв розстріляли. Коли закінчилися патрони, німці просто закопували людей живими (там був виритий великий рів).

Так я дізналась, як загинув мій дідусь Ковлер Ксиль-Вольф. Його ім‘я внесено в книгу пам‘яті музею Яд Ва-шем.