Я народилась в Києві. Моя мама, бабуся, прабабусі, дідусі – всі родом з Києва. У сім‘ї бабусі і дідуся народилось одинадцятеро дітей, з них вижило п‘ятеро. До війни у них була своя пекарня. А коли вже почалась війна, родина поїхала з Києва, поїхали всі, крім бабусі і однієї з сестер. Нас у мами було троє, батька забрали на фронт. Мама змогла з нами дістатися Азербайджану, села Мец Шен в Нагорному Карабасі. Ми там жили до закінчення війни. Мама завжди говорила, що вірмени і азербайджанці дуже дружні люди.
Бабуся залишилася в Києві, тому що захворіла. У неї було запалення легенів і вона не змогла евакуюватися. З нею залишилася одна з її дочок з дітьми. Вони вирішили, що їх з двома дітьми не чіпатимуть. Але сталося так, що їх усіх розстріляли.
Мамин рідний брат воював, був поранений, контужений, йому дали десятиденну відпустку і він поїхав до Києва. Там він і дізнався про страшну трагедію. Він написав про це в листі мамі, коли ми ще жили в евакуації: «… Тільки одне у нас нещастя: нашу рідну матір і Цілем (сестру) з трьома дітьми розстріляли фашистські звірі в Києві у Бабиному Яру».
Коли ми приїхали з евакуації, пішли в Бабин Яр подивитися, що там і як. Ми нічого там не побачили, ще не було пам‘ятника, тільки глибока яма, що була засипана. Ми потім неодноразово там бували з мамою. На відкриття пам‘ятника приїхали мої двоюрідні брати з дітьми з різних міст. Було дуже багато людей звідусіль. Все було дуже урочисто і красиво.
У Києві в 1991 році випустили книгу пам‘яті, яка називається «Присвячується Жертвам Бабиного Яру». У списку тих, хто загинув, були вказані бабуся і тітка.