Я, Галперт Тільда Гнатівна, народилася в 1923 р в місті Мукачево, в тогочасній демократичній Чехословаччині. Моя сім’я була типовою багатодітною сім’єю. Жили ми на Єврейській вулиці (нині вулиця Валленберга). Батько, Гнат Аккерман, займався виноторгівлею. Мати Гелена, при народженні Вайс, була домогосподаркою. Нас було 8 дітей: 5 хлопчиків і 3 дівчат. Дідусь Вольф Аккерман і бабуся Голда жили у передмісті Мукачева – Паланці, займалися торгівлею. Навколо них панував мир патріархального укладу, і вся наша сім’я підтримувала єврейські традиції. У Паланці жили євреї в оточенні швабів, але в той час проявів антисемітізма не було. Євреї жили нормально, мали свою синагогу, мікву.
Я вчилася в чеській Горожанскій школі разом з дітьми інших національностей, спілкувалися дружно. Дві сестри – Маргарита і Серена, а також брат Філіп – закінчили торгівельну академію. Інші брати після Горожанскої школи працювали і допомагали утримувати велику сім’ю. Важко стало жити після загибелі батька. Його вбив фанатичний єврей під час молитви у мукачевській великій синагозі за те, що моя сестра Серена вийшла заміж за «гоя». Це було в 1937 році.
У 1938 році Мукачево було окуповано фашистською Угорщиною. Брат Філіп емігрував в Англію, де під час війни воював у складі Чехословацького корпусу. Сестра Серена з чоловіком емігрували в Радянський Союз. Брат Арон нелегально перейшов кордон у Радянський Союз, потрапив в ГУЛАГ, де згодом і загинув. Брат Давид жив з дружиною і дитиною в Мукачеві, сестра Маргарита з сином (чоловік її Вайс Адольф теж емігрував у Радянський Союз) жили окремо. Залишилися вдома мама, брат Герші, я і брат Самуїл. Під час війни братів Давида і Герші закликали в робочий батальйон, де вони загинули на східному фронті, під Воронежем.
У 1939 році я пішла працювати на фабрику Рота (мені було 15,5 років) і до самого створення гетто в 1944 році там працювала. Мій брат Самуїл навчався в столярній майстерні. Мати займалась перепродажем гусей, які привозилися з міста Кишварда.
Незважаючи на витівки фашистської молоді, в місті було відносно спокійно. Але в березні 1944 року Закарпаття окупували німці. 16 квітня було створено гетто (в Мукачево їх було два). Я з мамою і молодшим братом стали в’язнями в одному гетто, а сестра Маргарита з сім’єю брата Давида були в іншому гетто, спілкуватися не могли. На нашому одязі були нашиті жовті кола. Продовольчі картки у нас забрали, жили ми впроголодь, харчувалися картоплею та горохом.
На виході з гетто були споруджені ворота, стояла варта, але всередині гетто порядок охоронявся членами єврейської ради. Перше гетто було на Єврейській і оточуючих вулицях, друге – по вул. Духновича та навколо базару до будинку рабина.
У нашій квартирі стало тісно від нових мешканців. На подвір’ї працювала колонка, було освітлення і паливо із залишків. Мама запасалася фарфеле із решти борошна, вже тоді подейкували, що нас заберуть в робочі табори. В гетто було тривожно, у всіх був пригнічений настрій.
Найсумнішим для всіх нас був день, коли угорські жандарми увійшли вранці в наші будинки, вигнали нас на вулицю і у суворому порядку під охороною жандармів погнали на цегельний завод по вулиці Берегівська. Грубі окрики жандармів супроводжували нас. Ми з мамою і братом трималися разом. На цегляному заводі ми вже були безіменним натовпом, без документів. Не пам’ятаю точно, скільки днів ми там провели. Кожен день певну кількість людей відводили до залізничної гілки, де їх, як худобу, заганяли в скотинячі вагони і відвозили в невідомому напрямку. Коли черга дійшла до нас, ми намагалися бути разом з родичами і друзями. Сиділи ми на підлозі тісно, ні їжі, ні пиття, навіть не знаю, скільки ми їхали. Прибули ми в табір Освенцім.
Нас есесівці стали грубо вижинати з вагонів, там уже був головний кат – доктор Менгеле, який сортував людей – молодих направо, старих і дітей наліво. Сказали, що хто йде наліво, їх будуть машинами везти до місця проживання. Ми з мамою обнялися і пішли нарізно. Нас погнали в лазню, обстригли нам волоси, ми абияк помилися, дали нам чужі поношені сукні та взуття і загнали в великі бараки, по тисячі людей в один барак, розмістили на трьохярусних нарах, як оселедців у бочці.
Колись вранці нас вигнали на плац для підрахунку, треба було вишикуватися по п’ять чоловік в шеренгу, це називалося апель. Це робилося двічі в день, рано вранці і ввечері, і стояли ми по 2 години. У нашому бараці старшою була словацька єврейка Анча. Вона була в таборі з 1942 року і стала жорстокою, цинічною, грубою. Коли ми стали питати, де наші рідні, вона показала нам на величезну трубу крематорія і сказала: «Там, в диму ваші рідні!» Коли ми це почули, ми не хотіли більше жити. З моєю подружкою Фрідою знайшли на подвір’ї іржаве лезо і вирішили накласти на себе руки. І тут нас вишикували і перевели в сусідній табір «Ц», і лезо загубилося. Мабуть, так судилося нам. Хоча вижити на маленькому шматочку хліба з тирсою і юшкою з брукви було дуже важко, молодість брала своє.
Ми безцільно бродили по табору, але не далі парканів під електричним струмом. Були випадки самогубства, коли кидались на паркан. Коли привозили нові транспорти, нас заганяли в бараки – це називалося блокшпере. А транспорти приходили щодня. Ми бачили полум’я з труби крематорія і в душі весь час жив страх. Іноді вдавалося помитися в бараку «вашраума» – з тонкої труби крапала через отвори вода. Поруч з нашим бараком був барак «ревір» – це був лазарет, куди клали хворих і ослаблених. Їх ніхто не лікував і хворі вмирали пачками. Померлих викладали на двір і забирали раз на день. І ми ходили там же. Це був жах!
Три місяці ми там промучились. Потім було позачергове вишикування на апель нашого барака. З нас вибрали 150 жінок, ми помилися і переодяглися в інший одяг і нас відвезли в новий робочий табір «Райхенбах». Ми працювали на заводі «Гаченук», нас під охороною есесовок водили з табору на завод. Кожен день ми тупотіли в дерев’яних черевиках по півтори години; особливо було болісно зимою по снігу, він налипав на дерев’яні підошви, але нас гнали: «шнель, шнель, лоз …».
Працювали в цеху, наш майстер герр Бауер був дуже порядний, не есесівець, проте охоронці есесівці – хорвати, власівци – були грубі і жорстокі. Був один солдат Ганс, ельзасец (напівфранцуз), він нам дозволяв красти картоплю з охороняємого бурту.
Ближче до весни, коли приїжджали за продукцією заводу (радіоапаратура) солдати вермахту, вже немолоді, шептали нам: «Скоро будете вільні!» Серед нас були військовополонені італійці, вони не були за ґратами і іноді нам підкидали шматки мила, нитки, голки. Таке не забувається.
2 травня 1945 року на заводі був траурний мітинг для німців по Гітлеру, так ми дізналися, що його вже немає. Але до 7 травня ми ще працювали. 8 травня зникла охорона табору, і ми опинилися на волі. Ми всі вибігли на дорогу і побачили радянські танки. Ми до них підбігли, а вони кричали й говорили нам: «Війна капут, Гітлер капут!» Ми оселилися в квартирах фашистів, що втекли від радянських військ. Через два тижні Чехословацкий Червоний Хрест надіслав за своїми громадянами (а ми себе вважали такими) 2 вантажівки з охороною чеських солдат, відвезли в прикордонне місто Трутнов, поселили в готелі, годували. І ось почалася наша двотижнева подорож додому через Братиславу, Будапешт, Чоп. Повернулися на порожнє місце: будинок, в якому жила наша сім’я, розвалили, напевно шукали заховані «багатства».
В Освенцімі загинули моя мама, старша сестра з сином, дружина брата з сином і молодший брат.
У березні 1947 р повернувся з Радянської Армії мій друг Ернест Галперт, колишній в’язень концтабору і доброволець Радянської Армії. У 1947 роки ми одружилися і з тих пір ми разом. У нас два сини, які ніколи не бачили своїх загиблих в концтаборі бабусь і дідусів.