Життєвий шлях розпочала ЦІЛЯ АРОНІВНА КРАСНЕР 12 листопада 1935 року у містечку Тульчин Вінницької області в сім’ї Арона Мошковича та Леї Марковни Краснер.
Батько працював на взуттєвій фабриці, а мама була домогосподаркою, яка піклувалась про двох дочок – Цілю(1935) та Інну (1938).
Сім’я батька була дуже релігійна, де суворо дотримувались усіх єврейських традицій. Крім батька в сім’ї було ще троє братів та дві сестри, які під час війни загинули в концтаборі Печора.
Дитинство Цілі та Інни Краснер було щасливим, батьки виховували їх гідно. Ціля мала змогу навіть брати приватні уроки гри на фортепіано.
Але все скінчилось, як тільки розпочалась війна. В липні німецькі війська були вже в Вінниці. Сім’я Краснерів намагалась евакуюватись, але по дорозі вже зрозуміли, що запізно і були змушені повернутись до Тульчина, нажаль їх будинок вже був зайнятий поліцаєм. Всім євреям було наказано зібратись на вулиці Шевченка в Тульчині для проходження так званого «карантину». Через місяць всіх відвели на вулицю Володарського, де було відгороджено місце для подальшого перебування в гетто в районі Капцановки. За наказом румунської влади всі дорослі мали зареєструватись, після чого було залишено 20-30 сімей робітників, які мали обслуговувати представників румунських окупаційних військ. Доля інших євреїв була вирішена, вони були відправлені до концтабору Печора.
Батько та мати працювали на різних роботах, а діти залишались у гетто. У 1943 році батько був забраний до комендатури без пояснення причини арешту, після побиття його викинули через тиждень на територію гетто. Невдовзі він помер. Мати дуже боялась, що нас відправлять у Печору, тому знайома матері тітка Марія забрала Цілю та Інну в село, де переховувала їх до самого звільнення, ризикуючи своїм життям та життям своєї дочки Валі.
15 березня 1944 року було звільнено Тульчин і сім’я повернулась в свій будинок в Тульчині, хоча він і був розграбований дощенту. Осінню Ціля Краснер пішла в школу зразу в другий клас Тульчинської середньої школи. У 1948 році сім’я переїхала спочатку в Калинівку, а потім в Томашпіль, де Ціля закінчила у 1953 році середню школу.
Вищу освіту отримала Ціля Аронівна у Львові, у фінансово-економічному інституті. Два роки працювала за розподілом в Удмурдській Автономній Республіці, в місті Іжевськ у потребспілці. Після повернення в Україну трудову діяльність було розпочато у Комаргородському сільсько-господарському технікумі як викладач політекономії. З 1961 по 1977 рік працювала інженером відділу праці Вінницького м’ясокомбінату, а потім по 1992 рік у « Об’єднанні м’ясної промисловості».
Разом з чоловіком Наумом Лазаревичем виховала сина.
Перебуваючи на пенсії, Ціля Аронівна продовжила свою трудову діяльність на посаді керівника проекту забезпечення харчуванням у Вінницькому благодійному єврейському центрі «Хесед-Емуна».
З 1990 року займається суспільною роботою. Сприяла створенню Вінницького об,єднання колишніх в’язнів концтаборів, гетто та їх рятувальників. Бере активну участь у всіх заходах, присвячених історії Холокосту на Вінниччині, займається пошуком людей, які рятували євреїв під час війни та наданням їм звання «Праведник світу». Велику увагу приділяє Ціля Аронівна допомозі людям у рішенні соціальних проблем.
Дуже часто виступає із спогадами перед молоддю в школах, технікумах та університетах.
Ціля Аронівна Краснер є членом Української ради ассоціації в’язнів концтаборів та гетто.
Тяжкій долі та стражданням єврейського народу під час Другої світової війни присвячені книги нідерландського автора Кора Рооса «Рожденные страдать ?» (2011) та «Рама» (2017), де є також історія нелегкої долі вінниччанки Цилі Аронівни Краснер, яка все своє життя вдячна людині з великої літери, а саме: своїй Матері.