Я народилася 16 вересня 1932 року в Дніпропетровську. Батько в той час був студентом гірничого інституту. Після закінчення навчання його відправили на роботу в Кузбас, і ми всією родиною переїхали туди.
У родині моєї мами було шестеро дітей. Мама була наймолодшою, а тітка Роза – найстаршою. Тітка Роза не була заміжня, у неї не було своїх дітей, тому вона опікувалася тільки мною. Ще до війни мене турбували болі в колінах. Тітка Роза працювала лікарем-терапевтом у залізничній лікарні Дніпропетровська. Вона запропонувала батькам відправити мене з нею в Бердянськ, щоб на грязях полікувати мої суглоби. І ми поїхали. Там нас застала війна. Тітка Роза як військовозобов‘язана повинна була негайно повернутися, і вона мене привезла в Дніпропетровськ до дідуся. Дідусь про евакуацію нічого не хотів чути: «Німці цивілізована, культурна нація, з нами нічого трапитися не може», – говорив він. Ми чекали, що за мною приїдуть батьки. Коли дідусь нарешті погодився евакуюватися, ми відправились на вокзал, з великими труднощами потрапили в вагон і чекали відправлення потяга. І раптом наш вагон різко зрушив з місця, почалось бомбардування, настільки сильне, що Дніпропетровськ до цього часу не бачив… бомбили залізничний вокзал. Наш вагон від вибухів розгойдувався у різні сторони. Потім ми вибрались з вагону і залишили вокзал. Ми оселилися недалеко в квартирі вже евакуйованих дідових родичів. Нам так і не вдалося виїхати.
Німці окупували місто. Незабаром на парканах з‘явилися накази німецького командування про те, що всі євреї повинні носити шестикутну зірку, і що вхід в ресторани, кафе, які ще працювали, євреям був заборонений. Через деякий час з‘явився наступний наказ за яким усі євреї мали з‘явитися з цінними речами до будівлі універмагу на проспекті Карла Маркса. Хто не послухається – буде розстріляний. З тих, хто вийшов до універмагу утворилася довга колона. Люди були з дітьми, хтось їхав на візках… Люди гадали, куди їх відправлять, думали, що, можливо, в Палестину. Колона рушила до вокзалу. Але ми минули вокзал і повернули вгору по вулиці.
Хтось почав говорити, що є якась товарна станція, і нас відправлять звідти. Хтось вже здогадувався. Мені запам‘яталось, як одна жінка похилого віку голосила, а їй один молодий чоловік і каже: «Ну що ви голосите? Померти від кулі не важко – один момент». Ми минули місто і вийшли в степ! Я побігла вздовж колони, я не боялась, бо просто не розуміла, що відбувається. Я побачила одного з наших сусідів: він лежав, у нього була акуратна дірочка у скронях.
Коли ми вийшли з міста, з‘явилися німці в чорній формі з собаками, вони супроводжували нас далі. Нас зупинили біля якогось паркану, вишикували уздовж нього. Це було вдень, о дванадцятій годині, може, і о першій. І раптом попереду почулися постріли, кулеметна черга. Люди зрозуміли, що їх очікує. Все те, що ми взяли з собою, нам наказали залишити. Там лежали гори речей і продуктів.
Це був жовтень. Вдень сяяло сонце і було тепло, але вночі похолодало. Всю ніч ми стояли і чекали своєї черги. Деякі не витримували, помирали від розриву серця. Я пам‘ятаю, що скрізь лежали трупи.
На світанку знову почулася кулеметна черга. Я чомусь весь час брала за руки дідуся з тіткою Розою і вела нас в кінець колони. Та все ж таки наша черга настала. Сонце вже сідало, ми там пробули більше доби. Ми все ближче підходили до ями, там був дуже різкий і неприємний сморід, який мене потім ще дуже довго переслідував. Ми підійшли до краю і дідусь мене штовхнув. І все…. Я вже більше нічого не пам‘ятала.
Потім я прокинулася, щось давило на мене, було дуже холодно. Я почала повзти, вилізла, і раптом бачу перед собою чоботи. Я підняла голову: наді мною стояв німець у формі. Я бачила його раніше. Він, мабуть, був перекладачем: знав російську мову і перекладав. Я думала що, він і мене зараз вб‘є. Він на мене подивився, я щось собі під вухо щебетала, про те, що я сюди потрапила випадково, що батьки мої в Донбасі … І він каже: «Так, пішли зі мною». Взяв мене, підвів до величезної купи речей, витягнув звідти велику-велику хустку, закутав у неї, тому що я була дуже брудна, вся в крові, дав велику буханку хліба, і каже: «Йди в місто». А я не знаю, куди йти – я там не жила. Він велів йти за поліцаєм. Поліцай пішов вперед, а я за ним. Я прийшла в якийсь двір, в якому жила одна єврейська родина з двома дітьми. Їсти було нічого, я у них побула кілька днів і мене забрала до себе бездітна пара Зубкових. Я залишилася жити у них.
А потім хтось доніс, що єврейська дівчинка живе в родині. І раптом вранці пролунав різкий стукіт у двері, увійшли двоє в формі: „Юде, юде, юде“. Маруся Зубкова почала казати, що я їхня родичка. Тоді вони захотіли побачити документи, які це підтверджують. Їх не було. Мене забрали.
Маруся поїхала до себе в село, пішла до батюшки і у нього випросила «липовий папірець», що я там народилася і є їхньою родичкою. Цю довідку принесли в комендатуру і тоді мене звідти забрали. Після цього Зубкови оформили мене в управі як свою прийомну доньку, таким чином, я й стала Зубковою Неллі Василівною.
Одного разу я захворіла, а Маруся з Василем в цей день поїхали в село за продуктами. Моя подруга запросила лікаря. Лікар прийшла, почала мене розпитувати, як і що, і я їй розповіла свою історію. І вона почала шукати моїх родичів. Одного разу на прийом до неї прийшла моя тітка, яка повернулася з евакуації. У нас були однакові прізвища. Лікар у неї запитала, чи не пропадав хтось у них в родині? Так мене знайшли. Батькам відразу надіслали телеграму і батько приїхав на наступний же день.