Микола Кушнір: Пані Катерино, розкажіть будь-ласка, що це за місце, де ми зараз перебуваємо?
Пані Катерина: Ну це гора в Садгорі. Сюди ми часто приходили відпочивати. Вперше сюди я потрапила у 1944 році, коли мені було лише 7. Привела мене сюди моя рідна тітка. Тут я побачила розкопану могилу, тіла людей в різних позах, речі. І ще там стояли люди. Не звертала на них уваги, бо просто їх не знала. Аж ось, і почали люди плакати. Як дитина, я це сприймала дуже боляче. І найцікавіше те, що вони навіть по знайдених речах впізнавали там своїх дітей. Чим усе закінчилось не пам’ятаю. Пройшов час і я запитала, де ж поховали цих людей. І мені показали, що ось тут є могила. Бо я вчилась в школі № 38, а від школи йшла стежка прямо на цвинтар. І ми завжди ходили цією стежкою і там з‘явилася могила. На всіх могилах стояли камені, хоча деякі і трішки повалені. А ця була незвична. І мені сказали, що цих людей поховали в так званій братській могилі. І на цьому все закінчилось.
Микола Кушнір: Пані Катерино, але Ви вже знаєте, що тут сталось? Можете розповісти цю історію, чому була ця яма з рештками людськими, з одягом? Що це за історія?
Пані Катерина: Два роки тому назад я прочитала в місцевій газеті репортаж однієї молодої журналістки, що десь в селі знайшли могилу, де розстріляли євреїв. І я знову згадала про це. Але хочу сказати, що весь цей час думки про це не йшли мені з голови. І я вирішила зайнятись цим питанням. До цього мене підштовхнув наш ксьондз Кшиштоф. Я розказала цю історію і він сказав, що треба дізнатись імена цих людей, аби увіковічнити їх пам’ять. І я почала розпитувати. Вперше я пішла до покійної пані Льонці Гончарук і запитала, чи вона щось знає. Як виявилось, вона знає цю історію і розповіла мені, що це було на весні. Людей вели Дунайською вулицею. Вели їх вночі. А потім вона зі своїми братами та сестрами почулa вистріли на горі. І тато відразу наказав їм сховатись на горищі. Було лячно. Але вранці старша сестра прийшла і подивилася, що там сталось. Коли прийшла, то розповіла, що земля рухається, що розстрілювали євреїв. І на цьому місці був рів, який готували румуни для гармат, аби захищати місто. А нижче від рову були закопані люди. Ця могила була не дуже глибока, трупи не були дуже розкладені. І я стала цікавитись. Одна людина сказала мені: «Так я знаю. З цих людей врятувалася одна жінка з дитиною. Вони жили в моєї сусідки. Але пожили 2 дні і поїхали. Але що з ними було далі, цього вже ніхто не знає.» Потім я почала розпитувати у людей. Але вони відвертались від мене і нічого не відповідали. І я не стала їх більше тривожити. Але одна жінка розказала історію, яку вона почула від свого батька. Це було вночі. Дунайською вели людей на розстріл і одна молода дівчина забігла до нього в двір. Він же був за професією гончар. Якраз звільнив пічку і заховав її там. Вранці вона пішла, а через деякий час прийшли люди питати, куди вона зникла. Але він відповів, що нічого не знає. Пані Льонця ще говорила, що розстріли здійснювали місцеві люди, яких наймали. В основному це були ремісники, які виробляли кожухи, чоботи, переробляли шкіри.
Микола Кушнір: Пані Катерино, ви намагалися встановити більш достовірну інформацію про те, що сталось на цьому місці, де ми зараз перебуваємо?
Пані Катерина: Звичайно я про це думала, але не знала куди потрібно звертатись. Тоді були інші часи, в сім’ях про це не говорили. А потім я трішки відійшла від цього, в мене почалось інше життя. І ось лише декілька років тому назад я прочитала в місцевій газеті статтю про розкопки. І знову згадала цю історію. Я наважилась і пішла до пані Наталії, яка працює в організації «Хесед Сушана» і розповіла їй це. Вона звісно зацікавилась і ми домовились піти з нею сюди взимку. Все тут, звичайно, з того часу заросло бур’янами, снігу ще не було і стояв цей камінь. Як він сюди потрапив, я не знаю. У 1995 році його тут не було, тому що я приходила сюди з моїм онуком. Слідів, звичайно, вже не має. Але після 1944 року я приходила сюди і бачила цей окоп і цю могилу. Вона ще була не заросла. Також я ходила в СБУ, до чого мене підштовхнула розмова з нашим ксьондзом Кшиштофом, який сказав, що треба обов’язково дізнатись прізвища цих людей, аби люди про них пам’ятали. В СБУ до мене вийшов пан Володимир. Був дуже здивований, що я прийшла. Всі виходили, аби подивитися, а мені було дуже дивно і смішно. Я йому розказала в чому справа. Вони вже знали про це, але не мали жодних документів. Всі були знищені. Я була звичайно здивована, чому їх знищили. Ці документи – це ж історичний факт.
А через деякий час я згадала, що в наших сім’ях велися розмови про кузістів. Пізніше я прочитала про Кузла, який керував румунською фашистською організацією. І навіть в нас в Садгорі були ці люди. І я звернулась до нього також і з цим питанням, чи є в них документи про цю організацію. Але він сказав, що всі документи були передані в Київ. А коли я запитала в однієї жінки, чи вона знає їх прізвища, то вона відповіла, що ніхто з них не повернувся, бо їх судили. Тому десь в суді мають бути ці документи. Особливо я запам’ятала таке прізвище як Булига. Він жив на нашій вулиці. Для мене, як дитини, він був втіленням чогось страшного. А потім я зрозуміла, що він теж приймав участь у розстрілах.
Микола Кушнір: Пані Катерино, а чому ви вирішили розказати про все це тепер?
Пані Катерина: Ну раніше були інші часи. А вже згодом я зрозуміла, що люди цікавляться цим і я вирішила, що вони мають знати правду.