Арона Галперта
Я народився 20 червня 1923 р у місті Мукачево. Ім’я моє Арон, вдома мене називали Арі, в чеській школі мене звали Арношт, а для угорців я був Ерне. Тепер я Ернест Галперт. Прізвище Галперт (як і рід наш з Польщі) від прізвища Гальперін.
Батько, Єшуа Галперт, був дрібним торговцем, мати Перл – домогосподарка. Сім’я була середнього достатку. Єврейських традицій дотримувалися. Життя в тридцяті роки в буржуазно-демократичній Чехословаччині було для євреїв спокійним, вільним.
У міській чеській школі були єврейські класи для хлопчиків і дівчаток, але ми -хлопчики ще вчилися і в хедере. Розпорядок дня був дуже суворий:
з 6 ранку хедер, потім школа і знову хедер. У школі навчалися на чеській мові.
Мукачево був центром єврейського життя в області. Тут жив і вів активну діяльність відомий в релігійному світі рабин Лазар Хаїм Шпіра. У місті було багато синагог, була єврейська вулиця Юда Галеві. У Мукачеві жило близько 15 тисяч євреїв. Розвивалися сіоністські організації, молодіжні об’єднання.
У партіях Мізрахі, Бетар, Шомер а Цаір намагалися зацікавити єврейських хлопців і дівчат новими ідеями, співали пісні, танцювали. Єврейська молодь спілкувалася між собою.
Після початкової школи поступити в гімназію у мене не було коштів, і я пішов працювати. Мені було 15 років, навчався на механіка в майстерні, де ремонтували велосипеди, швейні та друкарські машинки та іншу побутову техніку.
У 1938 році Закарпаття окупувала угорська фашистська держава. Свобода для євреїв закінчилась.
1939-1944 роки були дуже тривожними. Окупаційні єврейські закони обмежили єврейську освіту, права та патенти на господарську діяльність.
З 1939 по 1944 рік діяли антісемітські укази і євреї жили під гнітом, страхом і безправ’ям.
У 1941 році я перейшов працювати на фабрику паперових виробів фірми Рот. Працював механіком по ремонту обладнання. Нам видавали картки на продукти харчування, але потім євреям перестали їх видавати.
До 1944 року ми ходили на роботу вільно, але часто бували облави з побиттям євреїв.
Батько в першу світову війну воював, служив в австро-угорській армії, потрапив у полон до росіян. Він розповідав про життя в Угорщині і ми спочатку думали що буде добре, але незабаром зрозуміли, що це вже не та країна.
Батька забрали в робочий батальйон будувати захисну лінію Арпад. А мене разом з 20-річними євреями вивезли в робочий табір в Трансільванію, в містечко Дітріх. В цей же день почали в Мукачеві створювати гетто. Це було у квітні 1944 року, коли німці окупували Угорщину. Всім євреям наказали носити жовту зірку.
Робота в таборі була каторжна. Видобували каміння у кар’єрі і вантажили його на залізнодорожні платформи. Наглядачі, охорона знущалися, погоняли нас. Муштра була нестерпна, харчування погане. На роботу ходили пішки по 6 км вгору. Працювали босоніж і осколками каміння дряпали, різали ноги. Вони розпухали, покривалися виразками. Керували роботами німці з військової організаціі Тодт. Серед них був один, просто звір, Макс – його контузило під Сталінградом, цей був готовий вбити за будь-яку помилку або зупинку в роботі.
Робота дуже виснажувала, але молодість не могла тільки страждати. Ми намагалися пристосуватися, схитрувати. Вантажили каміння на дуже високі платформи. Одна платформа на 6 людей. Ми складали каміння, як печі – два на відстані і одним закривали, а зверху присипали більш дрібним камінням. Залишалася порожнеча і ми швидше могли трохи відпочити. Але коли дізналися про це на розвантаженні, нас за це дуже сильно покарали. Змусили стояти годинами в жахливо холодній воді річки Марош. Не знаю, як ми це витримали. Зі мною були дуже хороші друзі Веймар Кроо, Філіп Айздерфер, Ені Готесман, Шелі Рупп, Кунео Робінзон і ще багато інших.
Далі ми будували залізницю. Носили рейки на плечах, а це була не менш важка робота, адже люди були різного зросту, і вага розподілялася нерівномірно, високим було страшно важко.
Але справжнє пекло ми випробували, коли носили шпали, вони були дерев’яні і просочені смолою. Був червень, сонце пекло, смола текла по голому тілу, обпікала. Пробували змивати водою, виходили рани. Страшніших мук в моєму житті не було.
При цьому ми не голодували. Тут годували нас непогано. На 5 чоловік була буханка хліба, баланда, сало або ковбаса. Ми придумали систему, як поділити хліб на рівні частини. Кожен день хліб різав інший по черзі. А той, хто різав, брав з порізаного останнім. Так вийшло справедливо.
В державні свята ми отримували на обід гуляш, овочі, фрукти, галушки з маком (я їх досі дуже люблю). Вода була – пий скільки хочеш. Медичний пункт був. Мені навіть нарив там розкривали. У вермахті окремі офіцери були більш людяні. Ми не знали їх імен. Вони приховували від нас. Але їх допомогу забути не можна. Був один солдат, робітник з Берліна, який нам робив поблажки. Якщо не було поблизу охорони, так він піднімав палицю – це означало, що можна трохи відпочити. Робочим табором командував офіцер-лікар, дуже хороша людина по натурі. Шкода, що не запам’ятав його прізвище.
Коли в Ясіня з’явилися перші загони Червоної армії, нас перевезли в місто Сомбатгель. Там нас помістили в казарми разом з радянськими військовополоненими. Тут панували фашисти-салашісти. Вони були дуже жорстокі. Багатьох з нас замучили до смерті. Тут ми працювали по очищенню залізної дороги після бомбардування. Годували стерпно.
У січні 1945 року з наближенням радянських військ нас перевезли до Австрії в концтабір Шахендорф, на будівництво військово-оборонних споруд. Охорона складалася з хорватських есесівців – добровольців усташів. Вони були ще більш жорстокі до нас, ніж німці.
При передачі нас німцям, нас дуже ретельно обшукали і все у нас забрали. Однак мені вдалося зберегти маленький альбомчик з сімейними фотографіями, фото моїх рідних і друзів.
У Шахендорф будували протитанкові рови, працювали у жижі зі снігу та глини. Траншеї були вище людського зросту, і глину викидати не було сил. Хто не міг, того забивали до смерті. Одягнені були в лахміття, мерзли. Спали в сараях на триповерхових нарах, лежали густо, як оселедці. Майже повністю перестали годувати. І почалося масове захворювання на тиф. Кожен день вмирали люди, і їх вивозили возами в ліс і просто закопували. Тільки тут я дізнався від залізничників, що робиться в Освенцімі. В останній день, коли з 100 людей нас вийшло на роботу тільки 6 чоловік, нас вже охороняли пацани з гітлерюгенд. Вони бавилися фауст-патронами і нас лякали ними.
І тут вже і я захворів. Лежав у сараї з високою температурою у напівпаморочному стані. Чув тільки, як мій двоюрідний брат Арі шепотів мені на вухо, що німці евакуюють табір і всіх в’язнів поженуть на захід. Хто залишиться в таборі, буде спалений разом з сараєм. Просив мене встати і йти на будівництво. Але я не міг навіть рушити з місця. Ми розцілувалися, і він пішов в смертний хід. Багатьох втомлених на дорозі розстріляли прямо на місці.
Отямився я від крику: «Тут росіяни!». Я встав, наче й не хворів. Охорони не було. Ми, що зосталися в живих, пішли через лінію фронту. Йшли, взявшись за руки, і вже нічого не боялися.
Дійшли до Сомбатгелья, і тут радянський патруль загнав нас на стадіон разом з полоненими есесівцями, – у нас не було документів про те, що ми євреї з концтабору. Коли йшли вже в колоні в центрі міста, ми, четверо друзів, зважилися і втекли з колони через якийсь двір. Тут в одному порожньому будинку ми знайшли манну кашу, і їли її, як ніби в житті нічого кращого в світі немає. Тут ми трохи відпочили і рушили в путь додому. Зупинили нас на посту НКВД. Були ми в угорських шинелях, і це насторожило постових. Обшукали нас, вошивих і хворих. У мене знайшли мій альбомчик, і це врятувало нас. Відпустили.
Дісталися до Будапешту. Перед мостом охорона нас зупинила, і ми знову були затримані комендатурою. Тут допоміг нам вибратися один радянський офіцер-єврей, він показав нам діру в паркані, і ми втекли.